Слово покривдженої долі
16 вересня 2022 року виповнюється 75 років від дня народження Валерія Веніаміновича Марченка – одного з відомих українських дисидентів.
Киянин-журналіст, схожий на французького актора Бельмондо, літературознавець, публіцист, перекладач-філософ, учасник Української Гельсінської групи – усе це про Валерія Марченка.
Своє коротке життя він присвятив боротьбі за права нації та права людини. Відкрито виступав проти русифікації, писав про Голодомор і висміював соціалістичний реалізм у літературі. Зазнав політичних репресій за так звану антирадянську діяльність: двічі був засуджений (1973 і 1984).
Незважаючи на те, що дев’ять із тридцяти семи років життя Валерій Марченко провів в ув’язненні та на засланні, він встиг реалізувати себе у кількох сферах.
Як літератор розпочинав перекладами азербайджанських і польських авторів. Також успішно переклав з англійської мови низку творів С. Моема, Т. Джефферсона, Г. Веллса, Л. Х’юза та ін.
Валерій Марченко – автор літературознавчих статей «Обличчям на Схід», «Давня азербайджанська література в дослідженнях А. Кримського» (обидві 1971) тощо.
Митець рано сформувався у середовищі київських літераторів як борець «проти цілої імперії брехні». Та «доленосними» для нього стали два нариси – «Київський діалог» та «За параваном ідейності». У своєму першому «антирадянському» тексті він нещадно викривав політику влади, спрямовану проти української мови та культури, а у есеї «За параваном ідейності» критикував сучасну українську літературу, яка стала «служницею партійної ідеології та позбавлена всякої мистецької вартості». Саме за ці статті, а також за відмову співпрацювати з органами КДБ Валерій Марченко був заарештований та засуджений.
Про непересічний талант Валерія Веніаміновича як публіциста свідчать його твори, де він розкрив сувору правду про бездуховність у радянському суспільстві 70–80-х pp., порушення національних і громадянських прав людини в СРСР.
Але свій життєвий подвиг Валерій Марченко здійснив як журналіст. Як важливі історичні першоджерела сприймаються тепер його нариси, написані на підставі інтерв’ю вояків Української повстанської армії. Цінними для нащадків також стали інтерв’ю з Б. Антоненком-Давидовичем та Н. Суровцовою.
Повернувшись після заслання до Києва, правдоборець не припиняв своєї праці: писав публіцистичні статті про те, як попирають у Радянському Союзі права людини та цілих націй, свободу слова. Ці статті оприлюднювалися в дисидентських самвидавах, а також за кордоном – через радіо «Свобода», «Голос Америки». Також він займався перекладацькою та правозахисною діяльністю.
У другому ув’язненні журналіст був менше року. Помер від важкої хвороби нирок у в’язничній лікарні в Ленінграді (нині Санкт-Петербург) 5 жовтня 1984 р. Валерія Марченка поховали в селі Гатному. Він був посмертно реабілітований у 1991 році.
Сьогодні на честь Валерія Марченка названо площу в м. Києві; школа №175 теж носить його ім’я, в ній створено музей, де міститься різноманітна інформація про колишнього учня.
