Історії з бабусиної скрині: батькові подарунки
На лавці під хатою сидів батько, поряд два сини і стара баба, з протилежного боку під грушею сиділи дівчата, четверо доньок. Найменша Ольга пішла до хати приміряти батьків подарунок. Баба м’яла качан кукурудзи у пелену і промовляла:
- Ой, балуєш ти їх, Семене, ой, балуєш!
- А кому ж, як не мені їх балувати?
Вийшла Ольга з кількома разками намиста та новим дукачем на шиї, різнокольорові камінці, якого виблискували на сонці. Вона обернулася кілька разів, засміялася й побігла цілувати батька, за нею з лавки підвелися ще дві сестри – Ганна з Марусею, вони теж зав’язали на шиї по дукачеві, які нещодавно їм привіз батько. Також повертілися й кинулися до батька:
- Дякуємо, татусю, за ваші щедрі дарунки! – щебетала Ганнуся.
- Дякуємо, за любов та доброту до нас! – підтакувала Маруся.
Батько дістав з-за пазухи згорток, почав розгортати, а там справжнє диво…Купа яскравих стрічок. Дівчата налетіли, діляться, тільки й чути: «Ця мені буде», «А ця мені». На їх лемент з хати вийшла мати:
- А що, Семене, знову подарунків привіз?
- Тепер у кожної з доньок є свій власний вереміївський дукач – усе так, як я хотів. Ще й стрічок у золотаря набрав, знаю, що люблять їх дуже . І вам дещо привіз з базару.
Дівчата вже повплітали нові стрічки у волосся, сіли у рядочок на лавці й затягували пісню. Обличчя батька сяяло від радості, баба, як завжди щось бурмотіла, а мати загорнувшись у нову хустку, яку їй привіз чоловік, підспівувала донькам з одвірок.
Потім батько підвівся, дістав синам по парі чобіт з воза та сказав, щоб йшли з ним до млина, бо ще сьогодні робота є. Дівчата теж розбіглися, хто куди. Хтось до господарства, а хтось матері допомагати. Одна баба сиділа на лавці під хатою, щось її тривожило, чуло серце біду.
Через тиждень прийшли більшовики, була Вербна неділя, відібрали млин та наказали вибиратися з хати. Збирали дівчата свої клунки та плакали. Туди клали все надбане. Не забула Маруся й про свій вишитий рушничок, який не встигла навіть повісити, розіслала його на колінах та почала розглядати невідомі їй літери, брати, які ходили до школи, допомагали з написом:
«Шила Маря, дай Боже щастя.1929». Батько мріяв, щоб і доньки навчалися грамоти та грошей на оплату не вистачало. Баба погукала до себе Марусю та Ганну, обняла й сказала, що ті підуть жити до її дочки аж за п’ятдесят кілометрів звідси. Дівчатам подітися більше нікуди було. Вони тепер всі житимуть хто де. Дівчата якийсь час були в тітки, потім Ганна вернулася та влаштувалася на роботу, а Маруся лишилася дітей няньчити, були і заробітки, і заміжжя, і народження дочки, й загибель чоловіка на війні та ще багато різних подій. Серед них народження онуки, тобто мене.