Купала або «янківська мазниця»
А як літо майже дістанеться своєї середини, досягне екватора, і липнева спека тільки прибуває, а день вже стає коротшим, прийде в Іванівку (Янківку) свято — Івана Купала, а по нашому — Мазниця.
Щоб вам, мої любі читачі, зрозуміти, про що йдеться, то треба було б там, на святі, хоч разочок побути. А оскільки це не завжди можна зробити (кому не по дорозі, а кому й не по грошах), то я вас проведу — читайте.
За радянських часів про святкування церковних празників навіть і мови не було. Хтозна, як хоч це пропустили – «не зарізали»? Це зараз ми знаємо майже всі свята, бо колишні жовтенята, піонери, комсомольці, комуністи стали «святі та набожні», і за це нам часто-густо ще й вихідні перепадають… А тоді — ні-ні! Не дай Боже, десь випливе кумівство! Та тишком-нишком, звичайно, все одно робилось, аби тільки не на показ. Може того й назва така: маленький обман — православне 7 липня Івана назвати Мазницею? Що це слово означає, можна подивитись у тлумачнику: мазниця – посуд для зберігання дьогтю. Та в нашому випадку ця назва прилипла як прізвисько, як образа, як мужицьке… А може й ні! Ось відповідь ми з вами і пошукаємо… Бо не можу сказати за дорослих, а от діти це свято дуже чекали.
Коли тим дітлахам на селі зайнятись нічим — канікули, а роботу сільську все одно не переробиш, то треба хоч якусь розрядку. Це не в місті: сквери, парки, цирк, зоопарк, атракціони… В селі цього «щастя» досхочу — хоч тут не зобижені: свіже повітря, все зелене, річка, худоба не тільки в сараї, а й на лузі, птиці стільки, що так і дивись під ноги, бо оті модні в’єтнамки не спасуть… А от яскравих вражень хотілося, бо ні салюту, ні феєрверку в очі не бачили.
Не знаю як для кого, а для мене Івана Купала було ціле дійство — не так саме свято, як його прелюдія, що починалася 6 липня із самого ранку. Не встигли ми очі продерти, як починається оте одвічне скигління: «Ба! А коли ти нам вінки будеш плести?».
Не буду й Бога гнівити, ба (бабуся) була у нас набожною, всі свята шанувала. У хаті висіли заквітчані рушниками ікони, навіть лампадка на велике свято засвічувалась, Євангеліє читала та й нам давала. Чудна якась писанина: ні крапки, ні коми та й букви якісь цікаві. Наш потяг до святкування сприймався бабусею, як Божа ласка. Ага! Хай буде й так, аби вінок сплела.
Ранок завжди такий довгий, а по обіді так зовсім день слиниться, що вже й не до снаги — коли ж той вечір. А бабуся увесь день по двору щось робить та й робить, неначе ту роботу, можна переробити: човгає по двору, порається на кухні, заюхтиться ще й на город…
Все! Будуть вінки! Та тільки по квіти підемо на луг… І навіщо було туди йти? Бо квітів тих в саду було стільки наліплено! Та ми й не сперечаємося – що робити, то робити. Йдемо. Ба з велосипедом, їздити на нього вже не збереться, а може й не вміла — не пам’ятаю. Та з ним гарно йти — тримається за руль та сідло, це ж не з ковінькою шкутильгати. Ми підстрибом поряд.
До лугу треба ще дійти: перейти кладку, пройти весь хутір… І, не дай Бог, яка баба по дорозі з двору вийде, то все — зачепиться погомоніти, бо цивілізація звідси далеко і хуторяни раді любим вільним вухам.
— Галько! Де це ти своїх дівчат ведеш? То вже твоїх хлопців такі великі?» — знають усі добре нас, та розмову ж треба з чогось починати, бо прочимчикуємо, а їй на колодці сиди — чекай коли повернемо…
Ба звичайно трохи постоїть, треба й уважити літній людині — язик же не відсохне, як і відповіси. А нам з того що? За поли плаття смикаю: «Пішли! Не встигнемо!».
Повернувши потім попід річкою, що вже й ліс видно — дійшли, трава тут не скошена — різнотрав’я ба по груди, а мені, малій — з головою. А запах який п’янкий стоїть — медовий! Коли літнє сонечко за день так земельку напекло, що навіть вже в ніс б’є аромат спеки: він кругом, вдихаєш гаряче повітря, і воно заповнює груди, обпікає, і розділити та виділити щось просто неможливо — все змішалося.
До того ще й комахи гудуть, аж вуха закладає! Хоч би оводи нас не почули, бо буде тоді свято — і оцет не врятує!
А ба, хитренька, дарма не йшла: взяла мішок та серп — трави кроликам нажати. Тікай, не топчись поряд, бо в руках серп! Як вона з ним вправно?! Одною рукою траву притримує, другою — жнивує. Вжик-вжик! Вже й оберемок, складає купками, трамбує в мішок. Поки у ба своя робота, то можна й траву потолочити…Під лісом нас ніхто не бачить, не чує, то можна й погаласувати… Ми дівки модні, то й пісні в нас сучасні: «Заросло васильками небо, а ромашки из солнца и снега, полевые цветы, полевые цветы…».
Як вже трави повний мішок, то починаємо рвати квіти й для вінків: сокирки, волошки, ромашки, ще й перекотиполе знайдемо — білими зірочками переливається… Ба оберемок нарве, до купки складе, тоді повертаємо додому… Воно, мабуть, в них і потреби не було, але це вже був якийсь ритуал — набрати лугових квітів…
Як день вже повернув на вечір, а спека ще не спала, то в затінку, біля хати на порозі, затишно… Вдома ба стелила на порозі рядно, накладала туди все надбане: лугові квіти та колоски жита, заздалегідь принесені з поля, пряні трави із садка — мелісу, м’яту, барвінок, а з клумби нарізала яскравих квіток, що захотіли розквітнути саме до Купали — майорців, ромашок, мальв, сокирок, волошок… Буде з чого порсати вінки! Повсідавшись поряд, слідкуємо за бабиними руками — плетуть… Та треба ще й контролювати — чи строкатих квіток не замало вплітає… Хоч би любистку не додала, а то від його запаху й голова закрутиться! Та ні, таки по стеблинці втулила: «Любисток, щоб парубки любили!» Кожну квіточку, кожен листочок, кожну травиночку складає докупки та так тугенько сплітає, що вся барвиста краса назовні — стримить уквітчаним ореолом врізнобіч, а стебельця — основа вінка — як туга коса обплетена стрічкою… Про кожну рослинку щось промовить, щось розкаже: лікувальні властивості, кольори, періоди квітнення, методи розмноження, «історичне» походження чи від кого у «спадщину» перепало…
— У нас, — казала ба, — дівчата свої купальські вінки після святкування зберігали на горищі або під стріхою хати як оберіг, вірячи у цілющу силу зілля, з якого сплетені вінки, віруючи у цілющі слова молитви, з якою їх плели…
І так нам гарненько сидіти, що поневолі пісня співається. Тут вже не до радянської естради, бо само з тебе лізе: «Зеленеє жито, зелене…», «Ой, у вишневому садочку…», «В саду гуляла…». Так чомусь найдужче в пам’яті закарбовуються жалісливі пісні: «Ой, чиє ж то жито, чиї ж то покоси?... Чия ж то дівчина розпустила коси?...».
А ми ж слова всі знаємо, то співаючи, як зашвидимо…
Тут ба не втримається: «Дівчата! Не спішіть! Куди ви летите?» Та й справді, коли цю пісню протараторити, то хіба зможеш всю ту біль передати? Щастя кохання, солдатська участь, гірка доля невісточки, тяжкий труд, поневіряння по чужих людях, незахищеність та потурання, німий докір та небажання бути тягарем — усе в цій пісні, тільки вмій слухати…
За піснями та промовками і робота швидко робиться — віночки майже готові — приміряй. Сестроньки вже комизяться — зачіску хоч би не зіпсувати, а мені, малій, хоч би вже й не знімати. А віночок — красота!
На свято нас веде тітка — вечірня прогулянка та привід племінниць вигуляти. Принарядилися. А що надіти як не вишиваночку? У мене була малесенька така, зшита з білого коленкору, навипуск: рукавчики ліхтариками донизу зібрані та по пояску рюші під резиночку, на комірі китички з червоної нитки муліне. Сорочка вишита бабою Галею — хрестиком у класичному стилі, червоними та чорними нитками. Знаю, що тоді це було як виняток — надіти вишиванку. Та ба її з такою охоткою вишивала, душу вкладала, що ця сорочечка наче сама до мене прилипла, до моєї дитячої душі лягла. Віночок також вже хочеться надіти та він такий важкий, що моя голівонька його просто не втримає, то його в руках несе тітка аж до самої річки.
Святкове дійство завжди проходило на березі річки, біля нашої Ворскли. Ступивши на міст, який побудували зовсім недавно, і пам'ять ще знає той дерев’яний, зашальований дошками, низький місток-переправу, через шпарини якого проглядала вода, і машини через нього проїжджали по черзі, а посеред річки ще стримлять дерев’яні, затягнуті ряскою та водоростями старі та чорні опори, виглядають, як шпилі з води, немов нагадують — ніщо невічне, перед нами простягається святкування. Хто вже з дівчат, покрасувавшись у яскравих віночках, починали їх із мосту кидати — гадали з якої сторони нареченого чекати… Я також декілька разів спробувала, тільки мій віночок завжди чомусь тільки на Кириківку й плив… Більш не хотіла — шкода було таку красу у воді мочити, якщо від долі все одно не втечеш…
Не знаю, чи були тоді які концерти, чи виступала самодіяльність, а вся серцевина, вся перлина, вся суть цього видовища — купальське вогнище, що прийшло з дохристиянських часів і зійшлося з церковним святом Святого Пророка і Хрестителя Господнього Івана — день літнього сонцевороту. Розміщено воно було на пагорбі, трохи відступивши від води. Це була не просто велика купа сухих гілляк, які поскидали на кучу, аби вище — погорить. Купальське вогнище треба було ще вміти зробити так, щоб його аж у Кириківці побачили. Спочатку закопували високого стовпа — велику сосну чи бересток, потім обкладали його з усіх боків меншими стовбурами — кругла піраміда, а в середину до напханих гіллячок ще й пару автомобільних шин покладуть — розгориться, хоч і сире буде.
Та де там і не горіти! Літні дні такі жаркі та спекотні, що й вночі земля не встигає охолонути. Як спалахне ця височезна скирта із дров, як обхватять її вогняні язички з усіх боків, та й потягнеться червона вервечка знизу догори — вогняний стовп. Від тої кількості палаючого матеріалу навкруги стоїть несамовитий гул — рукотворна стихія. Аж тріщить та свистить! Підіймається вгору, вище неба кіптява, наповнена чорним димом від шин, і летять яскраві червоно-жовті іскорки в висоту, розлітаються з потріскуванням навкруги — куди тому секундному феєрверку!
Та на цьому свято не закінчувалося — це ще не все! Були тоді змагання серед парубків — «мазницю» крутити. Заздалегідь хлопці ладнали міцний дріт із загнутим кільцем на краю, на який намотували ганчір’я, гарненько вимочували в горючій рідині — такий собі саморобний смолоскип. Як запалять його, як розкрутять навколо себе — фаєри! Такі виверти та обороти викручують — ціле вогняне мереживо мерехтить… Воно, мабуть, і не легеньке було, бо навіть збоку споглядаючи, видно, як важко було його розігнати навколо себе, набрати швидкість. Спочатку тільки спостерігаєш за тихим «вжух, вжух…», а потім як набере обертів — красота! І так чоловік з вісім стануть навколо вогнища — вогняне шоу! Як парубок вже заморився, то кидає смолоскипа на землю і «мазницю» підхвачує інший: свіжа сила — яскравіше видовище. Тільки треба було знімати сорочку, бо так від тієї кіптяви закоптиться, тільки на обличчя поглянь — засмальцьоване…Мазниця ж!
Як закінчилась вся ця святкова метушня, догорає й вогнище, літні люди, розібравши малих дітей, потрошку розходяться, роз’їжджаються… Вже пізно… На якусь мить притихло все — зачароване красою літньої ночі. Тільки цвірчання комах та посвистування пташок прикрашають темряву своїми переспівами — чекають ранку — почнеться новий день…
Автор твору «Купала або «янківська мазниця»» Болотна Ольга Юріївна, уродженка смт Кириківка. Давня читачка КЗ «Публічна бібліотека» Кириківської селищної ради Охтирського району Сумської області.
