«Там, де Ятрань...»
Рип-скрип, стук.
Рип-скрип, стук.
Ці монотонні і не дуже приємні для наших вух звуки змішуються з іншими:
«Там де Ятрань круто в'ється».
Не знали ми, хто така Ятрань, і чому вона в'ється, але зачаровано слухали тихий бабусин голос.
Бабуся Дарина ткала.
Старенький, уже місцями трухлявий і побитий шашелем верстат – то бабусин скарб. Раніше з-під вправних її рук виходили дивовижної краси рушники, якими прикрашена вся ошатна бабусина хатина.
Тепер вона створює ряднини, красиві барвисті доріжки.
Ми – весела ватага дітвори – три сестрички і дві подружки-сусідки з печі захоплено дивилися на те дійство, слухали тиху журливу пісню.
Бабуся в житті була веселою людиною, але чомусь завжди співала тільки сумні пісні.
– Бабо, а розкажіть нам казку.
– Вже великі для казок, дівота. Заміж скоро, а вам все смішки.
Голос у баби сердитий, та в кутиках очей іскрами бринить сміх.
Баба Даша – незвичайний оповідач.
Хоч казку, чи якусь цікаву оповідку, чи щось із свого довгого бурхливого життя – ми слухали її, затамувавши подих.
– Слухайте, тільки тихенько. Піч не розваліть мені, кози!
Бабусина хатина – невеличка і низенька. Розкішна піч займала майже півкімнати. А широчезна тепла черінь манила нас зимового дня із ковзанок, як магніт.
Заскочиш у хату, щоки горять, ніс пощипує, пальців від сніжок не відчуваєш. Скинеш важке мокре взуття і одяг. І бігом на піч. Гаряча черінь зразу щедро ділиться з тобою своїм теплом.
Розтягнешся на ній, розімлієш від тепла і слухаєш...
Поскрипує верстат, в'ється човник із кольоровою ниткою, тече струмочком неспішна бабусина оповідь.
– Коли я народилася, батько мав непогане господарство, кілька десятин землі, корову, коней. Наймитів не мав, справлялись самотужки. Моя мама померла, коли мені було півроку. Батько зразу ж одружився, взяв із сусіднього села удовицю з двома дітьми. Меншій дочці було тільки чотири місяці, і спали ми в одній колисці. У батька, крім мене, було ще двоє дітей – дочки Маруся і Вівдя. Так і жили. Бідно, час такий був, та мачуха була доброю людиною. Народила вона нам ще братика і сестричку.
У 1918 році, коли вона з односельцями їхала возом у місто на базар, на них напали бандити. Час був непевний. По наших лісах вешталось багато різноманітних загонів під різними прапорами. Але ціль у всіх була одна – нажива. Всіх пограбували, а мачуху вбили. Кажуть, що вона впізнала ватажка.
Знов батько лишився вдівцем з купою дітей. Та недовго. Одружився. Нова мачуха привела в сім'ю свого сина та народила нам ще одного братика.
Нас, старших дітей, нова мачуха не злюбила. Та й що казати, шестеро дітей від різних матерів – мав батько чимале придане. Жили сутужно, харчів не вистачало.
Розбрелися ми по рідні у найми. Я з 8 років у дядини гусей пасла. До цього часу ненавиджу їхнє гелготання. Як же боляче вони щипалися, паразити. Але дядина була хорошою, не лаялася, добре годувала. Так у неї і прожила я більше трьох років.
Навесні 1924 року мачуха померла, тато забрав мене додому, щоб доглядати менших діток і допомагати по господарству. Купа дітлахів, домашня робота і робота в полі.
І все одно, страшна бідність.
Та невдовзі тато одружився знов, привів у хату жінку – вдову з двома дітьми. Нова мачуха, тьотя Оля, зібрала всіх батькових дітей – і своїх, і прийомних – назад під дахом старої татової хати.
Навіть не знаю, звідки знаходила вона тепло і щире слово для кожного з нас. Так і жили ми всі разом, бідно, голодно, в роботі, в турботах – величезна сім'я хоч і не зовсім рідних, та близьких людей.
Мама Оля любила нас всіх, оберігала і підтримувала, поки час і доля не розметали нас по світах.
...Скрипів верстат. А ми лежали на печі, як миші, затамувавши подих. Слухали. Уявляли. І не могли уявити.
А бабуся знову завела свою сумну пісню «Там, де Ятрань...».
Рип-скрип, стук...
Рип-скрип, стук...